«Я жодного разу не писала в резюме, що пересуваюся на візку». Три історії людей з інвалідністю, які мають роботу.

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Руслана Шлек вертається додому з поліклініки в Чернівцях, де вона працює)

В Україні понад 2,5 мільйона людей мають інвалідність, приблизно 80% працездатного віку. За законом, роботодавці на підприємствах державної та приватної власності мають дотримуватися 4% квоти й надавати таким людям робочі місця, інакше доведеться платити штраф. А втім, на практиці норму не виконують — це визнає й міністерка соціальної політики Марина Лазебна.

Руслана Шлек-Коломіна, масажистка в Чернівецькій поліклініці

У маленькій кабінці з тьмяним світлом жінка невисокого зросту вправно робить масаж своїй пацієнтці. Вона швидко проводить по спині маленькими кулачками, після чого залишаються хвилі від крему. Жінка одягнена в білий халат без рукавів, трохи темніший фартух, на ногах — яскраво-рожеві шкарпетки та фіолетові шльопанці. Її зимові чоботи стоять під умивальником.

З сусідньої кабінки іноді долинають голоси. Руслана ж рідко першою заводить розмову з пацієнтами. Вона працює мовчки.

«Це найкраща масажистка, у якої я була», — каже дівчина, яка щойно вийшла з кабінету. Для Руслани на сьогодні це остання пацієнтка. Вона може приймати й більше людей, але через те, що має інвалідність першої групи, працює на пів ставки. Руслана — незряча.

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Руслана Шлек, масажистка в Чернівецькій поліклініці)

«Я пів року намагалася влаштуватися на це місце. Приходила, пояснювала, що мені потрібна ця робота. Без кінця твердила, що готова працювати навіть за невелику зарплату, що я з усім справлюся, що не хочу сидіти вдома».

Це була перша спроба в житті Руслани влаштуватися на роботу. І, зрештою, в неї вийшло — улітку буде сім років, як вона працює в поліклініці.

«Є пацієнти, які від початку зі мною. А є такі, що по три-чотири роки ходять. Люди по-різному реагують. Але я навчилася стояти за себе, робота мене загартувала, зробила жорсткішою».

Після закінчення спеціалізованої школи-інтернату для незрячих у Львові Руслана не думала вчитися й працювати масажисткою. Дівчина хотіла стати перекладачкою з румунської або німецької. У 2008-му вона склала іспити та вступила в Чернівецький університет на заочну форму навчання.

«Було важко, мені ніхто з викладачів не допомагав. Мама теж не могла нічого підказати. Вона румунка й українською читає погано».

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Руслана Шлек робить масаж відвідувачці поліклініки у Чернівцях)

Після першої сесії Руслана покинула університет і почала готуватися до вступу в медичний коледж, де на навчання лікувального масажу набирали спеціальну групу людей із порушеннями зору.

«У медколеджі нам начитували лекції на диктофон, і я їх конспектувала шрифтом Брайля. Це було класно, тому що я не залежала від мами».

Перший рік навчання Руслана жила в гуртожитку неподалік коледжу. Повернувшись зі школи-інтернату, вона погано орієнтувалася на вулицях і боялася самостійно ходити містом.

«Я вийшла з інтернату непристосованою до життя. Так, ми ходили гуляти, у театр, їздили на екскурсії за місто. Але дорогу вчили переходити лише біля школи, де могла проїхати одна машина».

Мама вчила Руслану маршрутів Чернівцями, як дійти до зупинки транспорту, доїхати додому. Зараз Руслана знає кожну перешкоду на шляху до поліклініки, рахує зупинки, щоб вийти в правильному місці. Коли трапляється щось незвичне — просить людей допомогти.

«Я ніколи не знаю номера тролейбуса, який приїжджає. Запитую в людей. Відповідають не завжди. Так само всередину потрібно зайти акуратно, щоб не впасти. Хтось допоможе добре, а ні то сама стараюся».

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Руслана Шлек вертається додому з поліклініки у Чернівцях, де вона працює)

Неподалік зупинки, де Руслана пересідає на автобус, їй зазвичай допомагає продавець кави.

«Коли він бачить, що я блукаю, а людей навколо немає, проводить мене сам».

Своїм знайомим, які мають інвалідність, Руслана постійно радить теж шукати роботу, не сидіти вдома, виходити хоча б у магазин. Через це вони на неї ображаються, мовляв, вона їм бажає зла. Навіть чоловік Руслани працює «домогосподарем», як вона його жартома називає.

«Мама завжди мене налаштовувала на те, що потрібно мати освіту, професію, роботу, заробляти гроші, бути з людьми. Але в Чернівцях є мало місць, де можна влаштуватися. Роботодавці бояться й не розуміють, що нам теж потрібне місце під сонцем, ми теж потребуємо роботи».

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Ольга Скульська, спеціалістка відділу електронного документообігу у Вінницькій ОДА)

Ольга Скульська, спеціалістка відділу електронного документообігу у Вінницькій ОДА

«Говорячи по-народному, я працюю в канцелярії. Уся пошта департаменту проходить через мене. Я реєструю листи, яких протягом дня надходить приблизно тисяча, і розподіляю їх між співробітниками», — розповідає про свою щоденну роботу говірка мініатюрна Ольга.

Вона швидко підходить до свого департаменту на першому поверсі, показує туалет, пристосований для людей з інвалідністю, і кабінет, де з нею працює ще двоє колег.

«Чомусь роботодавці думають: якщо візьмуть людину з інвалідністю, їм потрібно буде все змінювати, розширювати простір. Але насправді це не так. Ми тут нічого не змінювали».

Ольга вправно заходить у маленький ліфт, притримуючись за двері, щоб показати ще й десятий поверх — місце, де вона працювала, коли щойно прийшла на роботу. На її шляху ніде немає порогів або інших перешкод.

Дівчина працює в департаменті соціальної та молодіжної політики другий рік. До цього вона мала дистанційну роботу й заочно навчалася в університеті внутрішніх справ за спеціальністю «правознавство».

«Я взагалі мріяла стати хірургом. Але це неможливо, ви ж розумієте. Я мусила б мати надздібності, щоб мене взяли навчатися. Тому після одинадцятого класу ми з батьками спонтанно вирішили, що я здобуватиму фах юристки», — згадує Ольга.

Дівчина має порушення опорно-рухового апарату від народження. У її мами під час вагітності виявили рак, і вона народила її раніше терміну.

«Коли мама народила, з неї взяли підписку, що вона від мене не відмовиться. Вона навіть не розуміла, що це. Батьки взагалі не одразу помітили, що зі мною щось не так. А далі, мені здається, вони не знали, що зі мною робити, і виховували як усі».

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Ольга Скульська їде на роботу у Вінницьку ОДА)

До школи Ольга ходила перші чотири роки. Мама приносила її на руках або привозила на велосипеді. Той візок, який вона отримала безкоштовно, був громіздкий і завеликий для неї.

«Коли я їхала, то вся вулиця чула», — сміється вона й показує старі дитячі фото, де вони з братом разом сидять на її візку.

Починаючи з п’ятого класу вчителі приходили до дівчинки додому. А вже за декілька років вона сама почала займатися з дітьми, робила з ними домашні завдання. Школу Ольга закінчила із золотою медаллю.

«Я не мала вибору — вчитися чи не вчитися. Звісно, що вчитися! Звісно, що йти на роботу! Ми з батьками не розглядали іншого варіанта».

Складати сесії в університеті Ольгу возив автомобілем тато. Він щоразу чекав її під університетом і відвозив назад додому в Козятин, що за 75 кілометрів від Вінниці. На останньому курсі дівчина почала приїздити сама, автобусом.

Упродовж навчання Ольга двічі проходила практику у вінницьких судах, де їй пропонували залишатися працювати далі. Вона не могла на це погодитися, тому що будівлі були непристосовані для людей з інвалідністю.

«У них двері до туалету були забиті цвяхами. І коли я попросила їх усе ж відкрити, то побачила там дірку в підлозі. Так я і проходила практику терпіла майже весь день, а коли була несила, ішла в торговельний центр у туалет».

Під час навчання в університеті дівчина працювала перекладачкою й операторкою в кол-центрі. Коли ж почала шукати повноцінну роботу, у резюме ніде не зазначала, що має інвалідність і пересувається на візку.

«Роботодавці не усвідомлюють, яка в мене інвалідність, і не розуміють, чим я можу займатися. Так, були й адекватні відмови. Наприклад, у хімчистці мене погоджувалися брати, але я не дотягувалася до високих стелажів. А в іншій компанії мені відмовили, бо в них “не було місця, де полежати”».

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Ольга Скульська на робочому місці у відділі електронного документообігу у Вінницькій ОДА)

У цей час у департаменті саме шукали людину з інвалідністю, яка мала юридичну освіту. Ольга пройшла співбесіду, випробувальний термін, склала присягу, стала першою держслужбовицею з інвалідністю у Вінницькій області й почала самостійне життя.

Спершу колеги Ольги постійно намагалися допомогти, переймалися, чи не важко їй пересуватися від кабінету до кабінету. Але швидко зрозуміли, що вона з усім справляється сама.

«Зараз мені довіряють. Іноді дозволяють у погану погоду працювати з дому. А спершу, які б снігові замети не були, я гребла на роботу».

Від дому до роботи Ользі їхати до пів години. Усі водії трамваїв знають її, завжди виходять, спускають пандус, зупиняються, де потрібно. Лише раз був випадок, коли водійка трамвая зачинила двері перед дівчиною. Інші пасажири допомогли Ользі зайти, зняли водійку на відео й написала скаргу, щоб ту звільнили.

«Але таких випадків буває дуже мало. Я звикла думати, що хороших людей, готових допомогти, значно більше, ніж поганих».

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Жан Тарнавський, керівник музичного гуртка)

Жан Тарнавський, вчитель пісні жестовою мовою у Чернівецькій школі-інтернаті

Усміхнений чоловік зустрічає нас у великій кімнаті, залитій сонячним світлом. Під дзеркальною стіною стоїть синтезатор, зверху на шафах — барабани. Жан показує — він на них не грає. Він учить дітей, які мають порушення слуху, співати жестовою мовою.

«Я підбираю для дітей пісні про Україну, родину, шкільне життя. Їх вони люблять співати», — каже Жан. Його 15-річний учень Роберт допомагає нам порозумітися й перекладає розмову.

У школі-інтернаті для дітей із порушеннями слуху Жан працює 20 років.Після випуску з цього ж закладу він тимчасово переїхав із Чернівців до Одеси. Був формівником на заводі, де виготовляли плуги, і вихователем у гуртожитку.

«Я мав на заводі хорошу зарплату. Після того, як Радянський Союз розпався, почали платити менше, тому вирішив вступати до університету. Я з дитинства любив співати пісні в жестовому виконанні. Бо так я виливаю свої почуття та переживання».

Жан почав навчатися в Київському університеті культури та мистецтв за спеціальністю культуролог і педагог дозвілля.

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Жан Тарнавський, керівник музичного гуртка)

У 1998 році він влаштувався працювати режисером Чернівецького обласного будинку культури товариства глухих. А за два роки, коли з іншими випускниками виступав на концерті у своїй школі, директор запросив його на роботу. Відтоді щодня від обіду до вечора Жан проводить уроки музики для школярів інтернату.

Декілька десятикласниць у спортивній формі після уроку фізкультури заходять у кабінет музики і стають у дві лінії перед дзеркалами. Жан гучно вмикає на музичному центрі пісню, повертається до них обличчям і артистично починає виконувати пісню жестовою мовою. Учні рухаються в такт із музикою, синхронно повторюючи слова за Жаном.

«Навіть ті, у кого значні порушення слуху, відчувають ритм музики. Жан пропонує їм пісню, роздруковує текст, вони його вчать і починають репетирувати», — розказує директорка школи-інтернату.

Час від часу учні Жана дають концерти в Чернівцях, виступають на конкурсах, отримують нагороди.

У 2013-му Жан здобув ще одну освіту. Закінчив педагогічний університет імені Драгоманова, щоб професійно працювати з дітьми з порушеннями слуху. Віднедавна він також викладає в школі-інтернаті українську жестову мову.

Фото для ПРООН: Анастасія Власова/hromadske (Жан Тарнавський зі своїми учнями)

Жан визнає, що людям із порушеннями слуху в Чернівцях важко знайти роботу. Один із варіантів — навчально-виробниче підприємство Українського товариства глухих, де виготовляють одяг для військових. На інших підприємствах людей із порушеннями слуху можуть не приймати, бо, мовляв, вони вже отримують пенсію за інвалідністю.

Інша справа за кордоном, де про працевлаштування людей з інвалідністю дбають більше. Нещодавно знайомі Жана виїхали в Польщу працювати пакувальниками м’яса на заводі.

Щойно закінчується композиція, учні обступають учителя й починають з ним розмовляти.

«З ним можна просто поговорити про життя, про випускників нашої школи, з якими ми теж знайомі. Він багато цікавого нам розповідає, розуміє нас», — каже десятикласниця Марія.

Своїх учнів Жан налаштовує на те, що потрібно отримувати освіту, йти на роботу, і що вибір, ким стати, лише за ними. Його ж батьки, які також мають порушення слуху, колись переконували хлопця продовжувати родинну традицію і ремонтувати взуття, як вони.

«Я дуже люблю мистецтво. І якби не мав порушень слуху, то став би співаком», — каже він.

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Інклюзивні робочі місця», який реалізує ГО «Чернівецьке об’єднання “Захист”» в рамках проєкту ПРООН «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.

Авторка: Олеся Біда, журналістка проєкту «Реформа» Громадського Телебачення.

Фото: Анастасія Власова, фотожурналістка.

Ви також можете прочитати цю статю англійською мовою.

--

--

--

We partner with people at all levels of society to drive and sustain the kind of growth that improves quality of life for everyone.

Love podcasts or audiobooks? Learn on the go with our new app.

Get the Medium app

A button that says 'Download on the App Store', and if clicked it will lead you to the iOS App store
A button that says 'Get it on, Google Play', and if clicked it will lead you to the Google Play store
UNDP Ukraine

UNDP Ukraine

We partner with people at all levels of society to drive and sustain the kind of growth that improves quality of life for everyone.

More from Medium

A spotlight on women in leadership: Who is Lilian Noeli?

Howard’s Odyssey — Chapter 11

Of Crazy Fandoms and Fanaticism

Opinion: SoundIt gives power to voice