30 років після падіння Берлінської стіни: чого прагне молодь зі Східної Європи?
Народжені в епоху непевності молоді люди з Боснії і Герцеговини, України та Грузії діляться роздумами про патріотизм, свободу та можливості
Муся Кебурія влаштувала довгоочікувану вечірку для друзів на даху бару із видом на Тбілісі в Грузії. Безтурботний вечір з коктейлями, тютюном і бурхливими танцями до ранку — те, що потрібно, аби відкласти найважливіші рішення на потім.
«Ми поволі починаємо розуміти, що таке справжня свобода. Вона інколи страшено лякає, бо ми маємо безліч варіантів вибору, і ніхто не підкаже, яких із них правильний», — каже Муся.
Муся народилася в припортовому місті Поті на березі Чорного моря в 1991 році, того ж року, коли Грузія здобула незалежність від Радянського Союзу. Вона почала малювати в три роки і ще до закінчення школи мала чітке розуміння, чому б хотіла присвятити решту свого життя. Вона навчалась в художній академії і в 16 років уже малювала мурали.
Її батько, інженер-електрик, спочатку був налаштований вельми скептично, але зволікати не став та підтримав доньку. Зрештою не було ж нічого поганого в тому, аби творчість приносила заробіток.
«Я ніколи не припиню малювати. Це те, від чого я не можу відмовитися», — каже Муся, поглядаючи на одну зі своїх робіт у центрі Тбілісі. На величезній стіні зображена жінка, тіло якої — ніби галактика, а голову покриває вінок з орхідей. Муся — авторка безлічі артробіт, для виконання деяких із них їй доводилося вилазити на кран або присідати низько-низько, щоб дістатися до нижніх кутів будівель. Її мурали, настінні розписи на замовлення та розробка дизайну для брендів зробили її дуже відомою.
Те, що Муся має можливість візуалізувати свою творчість на стінах міста є безпосереднім свідченням успіху, якого досягла Грузія. Ця країна є взірцем відкритого врядування, тут відбулись найамбітніші реформи, як-от повна модернізація старих промислових міст на зразок Руставі та створення єдиного вікна для надання адміністративних послуг.
Протиріччя між традиціями та сучасністю, ліберальними та консервативними настроями занурюють Грузію у вир бурхливих дискусій.
Культура праці й добробуту в Грузії змінюється дуже швидко і вже значно змінилася за останні 30 років. З’явилося більше можливостей для особистісного розвитку. Молоді покоління, які зростали паралельно з грузинськими реформами, — коли люди почали вірити в країну без корупції, підзвітний уряд і відкрите суспільство, — рішуче вмотивовані поширювати зміни й втілювати нові ідеї. Людям старшого віку впоратися з тим значно складніше, даються взнаки більш консервативні погляди і це викликає напруження.
«Люди, які кажуть, що хочуть зберегти традиції грузинської культури насправді не хочуть нічого знати про тих, хто не вписується у їхній світогляд», — вважає Муся.
«Усіх нас об’єднує любов до нашої країни. Але в нас різні уявлення про те, якою вона має бути ».
Ці культурні відмінності стосуються гендерних питань також, пояснює Муся: «Наша культура диктує, що все, що потрібно жінці — це діти, що місце жінки на кухні та в спальні. Корені багатьох таких поглядів походять з церкви. Там прийнято вважати, що професійна зайнятість і політика — виключно чоловіча справа».
«Грузія має величезний потенціал, і ми знаємо, що не реалізували його сповна», — продовжує Муся. Багато її друзів виходять на вулиці, щоб висловити свої погляди.
«Усіх нас об’єднує любов до нашої країни», — підсумовує вона. «Але в нас різні уявлення про те, якою вона має бути».
Пізнього вересневого ранку 34-річний Дарко Соковіч прямував на обід через велелюдний історичний район Сараєва, минаючи повз сім’ї та молодих спеціалістів, які перекидались слівцем за цигаркою з еспресо.
Дарко народився у Сербії, але працює переважно в Боснії і Герцеговині. «Я пишаюся цією країною», — каже Дарко, молодий бізнесмен і активіст. «Сьогодні вже немає великого значення, чи ти серб, боснієць, хорват чи югослав. Наша ідентичність — в нашій індивідуальності».
Падіння комуністичного режиму в Східній Європі у 1990 році прискорило розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, що спричинило низку насильницьких конфліктів. До 1995 року, коли конфлікти завершилися, новостворені країни й території здійснили значні перетворення на шляху від планової до ринкової економіки та пережили низку економічних криз.
Дарко очолює комунікаційну агенцію та проводить навчання з розвитку підприємництва. Його партнер, Міладін, виготовляє і продає через інстаграм ексклюзивні шкіряні сумки. Батькам Міладіна, які працюють на електростанції у північно-східній Сербії,на роботі, що приносить стабільний дохід, досі складно зрозуміти, як він заробляє на життя.
«Наші батьки жили в країні з плановою економікою, тож вони не розуміють принципів конкуренції та підприємництва», — каже Дарко. «Ми перше покоління, що дивиться на роботу інакше, як на щось, що ми можемо створити самостійно, а не просто на те, що нам дається».
«Я пишаюся цією країною. Але на сьогодні вже немає великого значення, чи ти серб, боснієць, хорват чи югослав. Наша ідентичність — в нашій індивідуальності».
Для більшості молодих людей, які живуть у Боснії і Герцеговині свобода творити інновації дається дуже дорогою ціною. Майже 47% серед них безробітні. Через нестачу офіційних робочих місць і невідповідність отриманих знань вимогам дедалі більш орієнтованої на надання послуг економіки, більшості випускників складно знайти роботу.
Брак можливостей, разом із непевністю інститутів, змушує від 20 000 до 40 000 тисяч осіб виїжджати щороку. Це дуже багато для країни, населення якої становить всього 3,5 мільйона і має намір вступати до Європейського Союзу.
З 2014 року ПРООН працює над підвищенням конкурентоздатності бізнесу в галузях сільського господарства й туризму, створила 4600 нових робочих місць і змінює професійний ландшафт для більш ніж 22 000 людей.
Тим, хто народився після конфлікту, складно зрозуміти його суть. «Ми перше покоління, чия ідентичність не визначається зовнішніми обставинами, як-от війна або державний проєкт на зразок Югославії», — каже Дарко. На його думку, молоді люди найбільше прагнуть мати стабільність у майбутньому, громадянські свободи й уряд, що справді керуватиметься інтересами громадян.
Минулого місяця цього року ЛГБТІ-спільнота країни провела перший прайд-парад, щоправда, у супроводі великої кількості охорони і контрпротестів.
«Деякі люди обирають рухатись вперед і мати можливості для самовираження, тоді як інші намагаються вхопитися за минуле, часто у вигляді дискримінації», — каже Дарко, розкорковуючи пляшку вина а поряд стоїть Міладін, спершись на кухонну стійку.
«Найменше мене турбує, як мене називають і чи мене приймають», — каже Дарко. «Просто дайте мені мої права , аби я міг боротися на рівні з іншими», — додає він.
«Ми перше покоління, що дивиться на роботу інакше, як на щось, що ми можемо створити самостійно, а не просто те, що нам дається».
Для багатьох молодих людей мова йде не лише про вибір або можливості; це про новий світогляд, за яким ти заслуговуєш і можеш працювати над тим, чим пишаєшся . Але цьому поколінню, перед яким відкривається мільйони доріг, доводиться також стикатися з застарілою системою, стереотипами та корупцією.
«Люди повинні мати змогу довіряти своєму уряду», — пояснює Дарко.
Більш ніж за 1000 км, в Україні, 31-річна Галина Янченко чекала в черзі в пенсійному фонді у Києві, аби змінити місце реєстрації. Коли вона нарешті дійшла до віконця, її направили до іншої адміністративної будівлі для того, щоб взяти там додаткові документи і повернутися назад.
«Дві години витрачені просто дарма», — нарікає вона, а її телефон розривається від дзвінків. Галину нещодавно обрали депутаткою українського парламенту — робота й відповідальність на цій посаді не залишають часу навіть на дихання.
«Така неефективність уповільнюють нас і нашу економіку. Замість того щоб ходити з кабінету в кабінет, чекати й отримувати непотрібні штампи в папірцях, я могла б працювати», — каже вона.
Довгі черги є пережитками минулого, вони тісно пов’язані з дрібною корупцією, розповідає Галина. «Люди старших поколінь ходять на офіційні зустрічі або, так само як і я цього ранку, отримують якісь документи. І вони приносять невеличкі подарунки, бо відчувають, що треба налагодити контакт. Вони не розуміють, що держава існує для того, щоб працювати для них».
Галина народилася за два роки до проголошення Україною незалежності від СРСР. «У радянські часи нічого не відбувалось просто так, все залежало від того, які у тебе були зв’язки», — розповідає вона. Цей досвід залишається актуальним донині, вона досі бачить, як люди використовують систему та зв’язки для власного просування за рахунок інших.
Через п’ять років після Євромайдану Україна досі займає найнижчі позиції в «Індексі сприйняття корупції» від Transparency International. Тим не менш, громадськість вимагає від країни підзвітності. Тепер українці можуть перевіряти доходи та майно державних службовців, суддів, прокурорів і поліцейських через онлайн-платформу, що особливо актуально під час виборів.
Надії розпочати все спочатку з’явились тоді, коли українці в 2019 обрали нового президента, який пообіцяв подолати корупцію та покласти кінець конфлікту на сході країни.
«Я відчуваю надсерйозну відповідальність. Ми маємо пам’ятати людей, які віддали своє життя, аби ми тут опинились».
Як одна з наймолодших депутаток Верховної Ради і представниця громадянського суспільства в вищому антикорупційному органі країни, Галина символізує цю нову хвилю змін. Вона, так само як Дарко та Міладін, зростала в новій державі, що намагалася провести економічні реформи. Вона також пишається своєю країною й наполегливо працює, аби зробити її кращою.
Вона заявила, що працюватиме над вдосконаленням податкової системи, роботи митної служби та правоохоронних органів, підтримуючи зусилля чинної влади з діджиталізації державних послуг у межах ініціативи «Держава у смартфоні».
Воно того варте, але ця робота вже дається взнаки, каже Галина, спускаючись вниз по крутих сходах у будівлі українського парламенту. Вона пригадує, як у свій перший робочий день безперервно працювала 20 годин поспіль.
«То був справді емоційний день, захопливий і напружений».
У перший день сесії парламенту депутати разом відвідали меморіал жертв війни на сході, а потім перейшли до пам’ятника загиблим під час протестів на Майдані. Галина втратила під час революції двох молодих друзів, і вона ледве стримувала сльози.
«Оскільки я залишилась живою, я маю віддячити своєю працею. Це дуже сильне відчуття обов’язку».
Надворі 8 година вечора п’ятниці, Галина взуває спортивне взуття, готуючись до короткої пробіжки, але лавина телефонних дзвінків і повідомлень ненадовго змінює її плани. Їй вдається виділити рідкісний момент вільного часу, щоб побути з дітьми — Афіною (7 років) і Аскольдом (2 роки). Її чоловік, мати та 16-річний брат допомагають із домашніми справами.
«Мій чоловік трохи засмучений, що я так багато я працюю і мало часу проводжу вдома», — каже Галина. Проте вона не відчуває, що заслуговує на відпочинок. «Ми маємо пам’ятати людей, які віддали свої життя, аби ми тут опинились».
Люди на зразок Мусі, Дарко та Галини, які виросли в часи непевності, мислять незалежно і працюють заради створення можливостей для самих себе. Хоча відмінності між минулим і теперішнім їхніх країн величезні, для багатьох молодих людей зміни відбуваються недостатньо швидко. Проте вони наполегливо працюють, аби збудувати країну мрії.
ПРООН співпрацює з урядами та громадянами в Східній Європі для підтримки сталого розвитку, ефективного врядування і захисту прав людини, що співпадає з динамічним розвитком країн регіону впродовж останніх десятиліть.
Вперше опубліковано на https://medium.com on November 12, 2019.
